Столярна справа Сергія Ходіса

26.10.2018

Ще донедавна багатодітна молода родина Ходісів із Диканського району належала до категорії малозабезпечених. Але завдяки державному проекту «Рука допомоги» отримала безвідсотковий кредит на розвиток меблевого бізнесу і вже міцно стала на ноги.

— Буває, прокинуся серед ночі, годині о другій, третій — Сергія поруч немає, — розповідає 26-річна Надія Ходіс. — Іду в його майстерню, а у нього там кипить робота. І так мені спокійно від цього. Нехай чоловік не лягав поруч зі мною, але він все одно під боком, вдома. Мені народжувати скоро, і я знаю, де його шукати, якщо раптом вночі почнуться перейми. Це не те, що два роки тому було, коли Денис, третій син, з’явився на світ. Я тут, у селі, не знаю, що робити і куди бігти, а він у Полтаві на роботі, нічим мені допомогти не може...

Багатодітна сім’я Ходісів проживає в селі Нелюбівка Диканського району. Ще недавно вона належала до категорії малозабезпечених, але буквально кілька місяців тому в житті Сергія та Надії все кардинально змінилося. Глава сімейства не приховує, що мінімальний місячний дохід у нього тепер становить 15— 20 тисяч гривень. Нині він сам собі господар: займається улюбленою справою, яка приносить непоганий прибуток, і при цьому — щодня вдома. Бачить, як ростуть діти, відчуває турботу та підтримку дружини, має можливість їй допомогти в сімейних клопотах. Чи не це щастя?

«Спочатку ми боялися брати кредит у держави. Коли це було, щоб вона давала людям, а не забирала в них?»

— Ну, розповідайте, як ви розбагатіли, — сідаю біля Сергія на саморобну дерев’яну гойдалку у дворі будинку.

— Не те, щоб розбагатів, а просто здобув упевненість у завтрашньому дні, — поправляє він мене. — Напевно, так зірки зійшлися. Дружина якось пішла до районного відділу соціального захисту оформляти документи на субсидію, а в неї поцікавилися, чому я не працюю. Насправді, гроші в сім’ю я приносив, ось тільки офіційно мене на роботу ніде не брали — так роботодавці ухиляються від сплати податків. Останнім часом складав м’які меблі в одній із полтавських фірм. І хоча мені платили 200—300 гривень на день, мене це не дуже тішило, бо, щоб дістатися вчасно на роботу майже за сотню кілометрів, доводилося виходити з дому в половині шостої ранку, а повертався хіба що ближче до півночі. І так півтора року. Добре хоч директор сплачував сімдесят відсотків вартості проїзду — цінував мене.

Так ось, соціальні працівники розповіли тоді Наді про те, що ми, як малозабезпечені, маємо право відкрити власну справу, під яку держава дає безвідсоткову позику в сумі близько 70 тисяч гривень. Над тим, щоб зайнятися власною справою, ми з дружиною вже подумували на той момент. Правда, пов’язували її із сільським господарством. Але тоді, обговоривши пропозицію, злякалися. Боялися,

якщо чесно, зв’язуватися з державою. Раптом, думали, це якийсь підступ. Бо коли це було, щоб держава давала щось людині, а не відбирала в неї? Вирішили піти в банк. Але там кредити видають під такі відсотки, що брати їх, — все одно, що петлю на шию накинути. Так минуло півроку. Дружина знову поїхала у справах до відділу соцзахисту. А їй знову: «Ви маєте право на державну підтримку». Цього разу розповіли детальніше про проектМіністерства соцполітики «Рука допомоги». Та остаточно вирішилося, коли до нас додому приїхала комісія з району для перевірки побутових умов. У тій комісії була жінка, яка займалася реалізацією цього проекту. Побачивши мої вироби, посидівши на новенькому кріслі-гойдалці, вона була у захваті. Із того дня все і закрутилося: підготовка бізнес-плану, збір необхідних документів... І вже через два місяці я отримав три кубометри дерева для старту власного бізнесу, а потім три верстати, про які я раніше міг хіба що мріяти: фрезерний, торцювальний і фуговально-рейсмусовий.

— А як же ви працювали по дереву раніше?

— Із допомогою найпростіших інструментів: болгарки, дрилі, лобзика, фуганка... Повільно, коротше.

Майстерню Сергій обладнав у колишній літній кухні. Згодом планує побудувати нове просторе приміщення, щоб було, як кажуть, де розвернутися.

— Я із задоволенням взяв би собі двох людей у помічники з числа безробітних місцевих жителів, і тоді мав би право взагалі не повертати кредит, — ділиться поки що нездійсненною мрією мій співрозмовник. — Але ніхто з молоді не хоче працювати на постійній основі. Взагалі в Нелюбівці мало молоді залишилося, та і взагалі жителів усього осіб триста з гаком. Виїхали: хто на навчання, хто за довгим рублем за кордон. Тому на нас місцеві, коли ми три роки тому вирішили звити сімейне гніздечко на покинутому подвір’ї, спочатку дивилися з недовірою. Всі ж із села в місто, де більше можливостей проявити себе, рвуться, а ми — з міста в село.

«На 8 березня чоловік зробив мені подарунок: привів до хати без вікон, дверей і сказав, що будемо в ній жити»

Доля зводила Надю із Сергієм і розводила. Вони закохалися одне в одного, будучи школярами, — разом навчалися у Балясненській школі. Це було п’ятнадцять років тому! Але перше кохання виявилося недовгим. Надія рано вискочила заміж за іншого, народила один за одним двох діток (зараз Кирило — третьокласник, а Максим пішов у перший клас), розлучилася. А Сергій не поспішав створювати сім’ю.

— Ми відновили стосунки завдяки соціальним мережам, — посміхається мама трьох хлопчиків. — Сергій знайшов мене через Інтернет, поцікавився моїми справами. У той час я жила на орендованій квартирі в Полтаві одна з двома маленькими дітьми, працювала, і мені було дуже важко. Я подивилася на нього вже іншими очима і зрозуміла, наскільки він надійна, відповідальна людина. Але коли коханий привів мене в Нелюбівку (це було якраз на 8 березня — такий подарунок вийшов) і сказав, що будемо тут жити, у мене, чесно сказати, це не викликало ентузіазму. Тому що жити в розвалюсі, яку його бабуся залишила вісім років тому, було неможливо. До того ж, перш ніж дістатися до неї, треба було викорчувати «джунглі», що виросли на занедбаному подвір’ї. Видовище було страшне: хатка стояла без вікон, дверей, із продірявленим дахом і облізлими стінами. Доторкнешся до глиняної штукатурки всередині — відвалиться шматок... У такому ж стані, якщо не в гіршому, знаходилися й господарські споруди на подвір’ї, які ми змушені були розваляти. «Що ви з цим робитимете?» — хапалися за голову сусіди. Я не знала, що їм відповісти, тому сама не вірила у відновлення будинку. Тим паче, нам не доводилося чекати на допомогу від родичів, які самі ледве зводять кінці з кінцями. А тепер іноді не вірю, що у нас є власний дах над головою і що він з’явився лише завдяки нам із Сергієм.

— Реконструкцію старого бабусиного будинку ми почали з того, що відрізали від нього газ і відремонтували грубку, — ділиться досвідом виживання Сергій Ходіс. — Топимо дровами й економимо на обігріві. Поміняли вікна — зробити їх для мене нічого не вартувало. Підлили фундамент, перекрили дах, всередині обдерли стіни та нанесли нову штукатурку. На це знадобилося три роки, але ремонтні роботи поки тривають. Згодом, впевнений, ми зробимо зі свого будинку лялечку.

Зміни вже давно очевидні. Звертає на себе увагу мансарда — справжній витвір мистецтва. Господар спеціально побудував її з дощок до дня народження молодшого сина — тепер є де і від сонця сховатися, і від негоди, або ж друзів зібрати за довгим столом. Біля гойдалки, на якій так приємно ловити промені теплого осіннього сонця, встановлено саморобний столик із хитромудрою стільницею, яку підпирає обрубок лакованого горіха, порожнього всередині, — і те, й інше виглядає вельми оригінально. Недобудований паркан теж має незвичайний «малюнок» завдяки різнокаліберним штахетинам. Навіть вулична вбиральня має вигляд малої архітектурної форми. А мініатюрний дерев’яний вітряк, встановлений на клумбі, надає ландшафту казкового колориту.

— Замовники норовлять у мене що-небудь скопіювати або викупити, — посміхається дерев’яних справ майстер. — Комусь подобається довгий масивний стіл, за яким обідає наша сім’я, комусь — цей маленький, за яким ми п’ємо на вулиці чай. Крісла-гойдалки взагалі йдуть на «ура». А ось цю гойдалку я на зло собі залишив. Одну собі, іншу куму за собівартістю продав. Замовниці колір не сподобався — хотіла заощадити на фарбі, хоча я просив її цього не робити, а коли робота була готова, вона її забракувала. Я не став із нею сперечатися, розвернув автомобіля — і додому. Обідрав дешеву фарбу, наніс дорогу. Найбільше таким обставинам зраділи наші хлопчаки.

— А скільки коштує дорога фарба для дерева?

— Ціна банки вагою два з половиною кілограми — дев’ятсот гривень. Така фарба виготовлена на основі лляної олії та інших натуральних компонентів, має природний колір дерева, підкреслює його структуру і не вигорає на сонці багато років.

«Вироби з груші схожі на вироби зі слонової кістки, а оброблена шовковиця переливається кольорами»

Свого часу Сергій Ходіс навчався в одного червонодеревника з Диканського району (відтоді минуло вже десять років). За першу шафу, яку він зробив самостійно, замовник заплатив шалені гроші — 20 тисяч гривень. Якість того вартувала.

— Мій учитель був дуже суворим, — розповідає Сергій. — Якщо раптом знаходив, наприклад, всередині стільниці порожнечу розміром хоча б один сантиметр, бракував роботу. І не допускав, щоб шар лаку був товщиною 0,02 міліметра, якщо норма — 0,01. «Він же через десять років відклеїться!» — змушував думати про майбутнє виробів. Ту науку я запам’ятав на все життя.

Тепер Сергію під силу робота будь-якої складності. Доводиться і за фотографіями втілювати на дереві бажання замовників, і разом із ними фантазувати над ексклюзивним дизайном. Поки не береться виготовляти лише двері, оскільки для цього потрібен дуже потужний і дорогий фрезерний верстат. Але його покупка входить у найближчі плани Сергія.

— Найдорожчу річ я зробив для своєї тітки безкоштовно, — посміхається майстер. — Це була підставка для сковорідок розміром всього 30 на 30 сантиметрів. Зате з куща бузку. Кращої породи дерева я не зустрічав. Оброблена дошка з нього переливається всіма кольорами веселки, переважають фіолетово-жовті відтінки. Хоча дерево дуже складне в обробці — фуганок його стругати не хоче. Звичайно, масове виробництво з дощок бузку неможливе, оскільки стовбур і гілки цього чагарника товстими не виростають. Це був мій експеримент. Також грає кольорами і шовковиця. Її використовують у виготовленні меблів і дерев’яних виробів, але ціна матеріалу — 20 тисяч гривень за кубометр дошки — в Диканському районі навряд чи комусь доступна. А найкраща щільність у груші. Дошка з неї під час обробки стає схожою на слонову кістку — біла-біла, структура дерева на ній практично не помітна. Вироби з неї вічні. Взагалі всі фруктові дерева — відмінна сировина для меблярів, тільки дуже дорога. Найходовіші породи дерева, з якими доводиться працювати Сергію Ходісу, — дуб, сосна, вільха і ясен. А найбільш затребувані вироби — столи, шезлонги, табурети, ліжка, стільці для риболовлі, гойдалки, альтанки. Та завдяки майстрові ці прості речі мають вельми оригінальне втілення. І, що важливо, доступні ціни. Тому Сергій Ходіс ніколи не сидить без роботи. Влітку його клієнтам доводилося чекати своїх замовлень навіть по півтора місяця. А замовлення до нього надходять із Києва, Харкова, Одеси — Інтернет швидко розносить інформацію.

— Із самого початку Сергієвої підприємницької діяльності я допомагала йому в цеху — фрезерувала, робила ручне шліфування, — посміхається Надя. — Але зараз мій стан не дає змоги цього робити. Тепер моя допомога чоловікові полягає лишень у прийманні замовлень і веденні бухгалтерії, адже щомісяця протягом трьох років ми повинні повертати державі кредит. У середньому — 1 800 гривень, що цілком посильно.

На Різдво лікарі обіцяють поповнення в родині Сергія і Надії. Подружжя чекає на донечку. Вони, як ніколи, тепер впевнені в забезпеченому майбутньому її і її старших братиків.

— Пілотний проект «Рука допомоги» Міністерство соціальної політики України за підтримки Світового банку реалізовує трохи більше року, — розповіла його координатор Інна Шинкаренко. — Він діє поки що в Харківській, Полтавській та Львівській областях, а також в окремих територіальних громадах Житомирської, Донецької і Чернігівської областей. Завдяки цьому малозабезпечені, безробітні й переселенці з тимчасово окупованих Донбасу й Криму мають можливість розпочати власну справу. Проект має на меті вивести людей зі стану бідності. При цьому учасникам проекту, які захистили свої бізнес-плани, надається безвідсоткова фінансова допомога в сумі близько 70 тисяч гривень. Сума до повернення зменшується на суму сплачених за три роки податків. У разі працевлаштування двох осіб із числа малозабезпечених гроші взагалі повертати не потрібно!

За підсумками реалізації пілот-ного проекту буде розроблений законопроект про поширення успішного досвіду на всю територію України. Передбачається, що впровадження нових механізмів дасть змогу істотно зменшити безробіття в країні, створити нові робочі місця, зменшити відтік робочої сили.

 

Автор: Марина Кравченко, "Вечірня Полтава"


до переліку новин

партнери проекту